В ефірі програми «Діалоги з Решмеділовою» Віктор Лещинський, президент Національного експертно-будівельного альянсу України, доктор юридичних наук пояснив, чому ринок опинився на межі виснаження, як війна змінює архітектуру та вимоги безпеки, чого бракує системі підготовки кадрів і як мають виглядати українські міста найближчих десятиліть.
Публікуємо розгорнуту текстову версію розмови.
– Які сьогодні ключові виклики для будівельної галузі?
– Їх багато. Передусім – кадровий дефіцит. Будівництво не автоматизується так швидко, як ІТ чи логістика: потрібні люди, причому масово. Частина фахівців мобілізована, інша частина виїхала. Молодь 18–22 років також активно залишає країну.
Додаємо до цього зарегульоване державне фінансування, страх управлінців «перейти червоні лінії», криміналізацію будь-якої помилки, недосконале ціноутворення на матеріали й оплату праці – і в результаті темпи будівництва падають як у державному, так і в комерційному сегментах.
– Чим залучати людей повертатися в професію? Чи можуть нас виручити іноземні робітники?
– Розраховувати на приїзд іноземців «під обстріли» на середні зарплати – наївно. Потрібні продумані механізми бронювання, гнучкі короткострокові контракти, прозорі «премії за ризик» і соціальні гарантії. Сантехнік або плиточник обиратиме між Україною та ЄС раціонально: де передбачувані умови й краща оплата – туди й поїде. Нині стимулювання бізнесу слабке, а без цього люди не повернуться.
– Будівництво «тягне» десятки суміжних галузей. Наскільки критичний економічний тил?
– Крайне важливий. Є фронт військовий, а є економічний – він забезпечує життя міст: тепло, воду, транспорт, лікарні, школи. Якби не працювали комунальні служби й відновлювальні бригади енергетики та інфраструктури, ми б давно мали колапс. Будь-яке місто – живий організм, і його обслуговують кваліфіковані люди, яких потрібно мотивувати й берегти.
– Що не так із оплатою праці та кошторисами?
– Формально «середня» зарплата підростає, але рекомендовані нормативи й реалії розходяться. Замовники бояться підвищувати ставки в кошторисах, щоб не мати проблем із перевірками. Та без перегляду підходів ми не отримаємо ані людей, ані якості.
– Чи потрібні Україні «військові інженери» як окрема спеціальність?
– Так, і такий напрям уже відновлено. Київський національний університет будівництва і архітектури другий рік готує інженерів із військового будівництва та об’єктів критичної інфраструктури. Це правильний фокус, але взагалі система підготовки кадрів просіла: маємо зміщувати акцент на ліцеї/коледжі, дуальне навчання й реальну практику. Не 90% випускників мають іти в університет на 5–6 років – частині достатньо якісної середньої фахової освіти з перспективою «донавчатися» заочно.
– Де стартують молоді фахівці і чому університети недобирають студентів?
– Повний набір тримає, по суті, архітектурний факультет. Інші – 50–65 процентів Це не вина вишів, це наслідок відтоку абітурієнтів і загальної невизначеності. Перші робочі місця – у проєктуванні та внутрішніх роботах, але ринку потрібна співпраця держави, бізнесу й освіти: студент має розуміти, де працюватиме вже під час навчання.
– Якість проєктної документації та роль експертизи: чи не час усе «спростити»?
– Навпаки, без експертизи буде колапс. Якість проєктів до війни кульгала, у війну – ще погіршилась. Експертиза для об’єктів СС2 та СС3 обов’язкова, для значної частини СС1 – у сейсмічних зонах. Є також незалежна експертна оцінка, коли виникають спори між замовником, проєктантом і підрядником. Сьогодні саме експертиза «тримає» галузь у рамках безпеки й здорового глузду.
– Як війна змінила норми безпеки та укриття?
– Істотно. З 1 листопада 2023 року діють нові вимоги з цивільного захисту: нове будівництво, реконструкції та часто капремонти мають забезпечувати людей захисними спорудами – окремими ПРУ або об’єктами подвійного призначення. У школах масово роблять укриття, придатні і для навчання. Це дорого: інфляція, енергоносії, логістика. Навіть мале укриття на 50 осіб для школи сьогодні може коштувати 35–40 млн грн. Але це ціна безпеки.
– Ми звикли орієнтуватися на ЄС-норми. Чи здатні наші напрацювання стати орієнтиром для Європи?
– У Європи є рамки, але в кожної країни – свої стандарти (сейсміка, клімат, історична забудова). Україна вже посилила вимоги до інклюзії, і рухається правильно: інклюзія – це не лише пандус у під’їзді, а весь шлях людини від дому до транспорту й назад.
Київ має програми модернізації зупинок і входів, але робити це потрібно нормативно грамотно – часто пандуси «малюють» без урахування реальних ухилів, забуваючи про підйомники чи комплексні рішення.
– Інвестиції: на кого робити ставку – на внутрішнього чи на зовнішнього інвестора?
– І на того, і на того. Внутрішній ресурс обмежений, державні програми житла та компенсацій – важливі, але не вирішують масштаб. Зовнішній інвестор прийде туди, де є просторові плани розвитку громад, оцифровані карти, зрозумілі ділянки та правила на 25–30 років. До війни ми почали цю роботу, зараз потрібно доводити до системи. Без просторового планування ніхто серйозно не вкладатиметься.
– Урбаністика воєнного часу: які принципи мають визначати міста?
– Безпека – перше. Далі – якісні комунальні послуги, вода, тепло, транспорт, доступ до соціальної інфраструктури. Після блекаутів 2022–2023 люди масово переїжджали з мегаполісів у приміську зону, шукаючи автономність. Частина сіл трансформується під сучасне агровиробництво, де працюватимуть менші, але більш технологічні господарства. Тому громади мають планувати розвиток на 30–50 років і під це будувати інженерію.
– Релокація підприємств: «LEGO-заводи», що швидко збираються і розбираються, чи стаціонар із укриттями?
– Масова релокація – міф. Обладнання перевезти легше, ніж людей. Без команди технологічне виробництво не запустиш. Легка промисловість адаптується швидше, великі бюджетоутворюючі заводи зазвичай лишаються й інвестують у захист: укриття для персоналу, резервне енергоживлення, інженерію.
– Стара спадщина чи нова архітектура?
– Поєднання – але з жорстким контролем охорони культурної спадщини. Те, що відбувалося десятиліттями в Києві, – системне нищення історичних будівель, часто під виглядом «випадкових аварій». Потрібна персональна відповідальність посадовців, інвентаризація об’єктів, довгострокова оренда під інвестиції з обов’язковим збереженням фасадів і елементів. Європа вміє адаптувати старе під нові функції без знищення ідентичності – нам теж час навчитися.
– Відбудова України: що це – «дешево й швидко» чи «зі змістом»?
– Спершу – планування. Не презентації з гучними обіцянками «країна Х відбудує область Y», а реальні просторові плани, відкриті офіси в регіонах, співпраця з громадами й бізнесом. Паралельно – робота з грантами й інвесторами, пакетні обласні проєкти, системна подача в державні системи на кшталт DREAM. Відновлення – це не про «залатати діри», це про розвиток на 5–10 і 30–50 років. Без цього порядку не буде.
– Що б ви сказали тим, хто сумнівається, чи варто вкладатися у відбудову вже зараз?
– Держава не може зупинити життя «до перемоги». Економічний фронт підтримує військовий, а будівництво – це його серце. Чим швидше ми наведемо лад у правилах, ціноутворенні, освіті й плануванні, тим менше людей виїде, тим швидше повернуться інвестори, і тим безпечнішими та змістовнішими стануть наші міста.
Повну версію давіться за посиланням: